Оголошення про конкурс з визначення  виконавця  послуг із збирання та вивезення  твердих побутових відходів

 

23 вересня в районному Народному домі (м.Перемишляни) відбудеться концерт художніх колективів Золочівщини

Початок о 16.00 год.

Вхід вільний

26196985_1617561324990092_136567818_n_1514552073_613x408.41125_3_0.jpg

Будівельник за фахом, оптиміст за станом душі і патріот за покликанням. Доброволець «Айдару» Тарас Маслянко пройшов війну і повернувся звідти переможцем. Переможцем над своїми страхами, над невпевненістю і  перепонами долі.

- Ким ви були до АТО?

Патріотом. Я завжди був патріотом. Коли я до війни і до Майдану говорив це своїм друзям, ніхто ніколи не сприймав цього всерйоз. Я працював на будівництві та не був соціально активним. Мріяв створити свою будівельну компанію. Зараз я наблизився до своєї мети.

Коли почався Майдан, я приїжджав на два-три дні і їхав назад. Не скажу, що я був там щоденно цілодобово, я не входив до сотень, в палатках не жив.

Так склалось життя, що я довгий час працював у Росії, адже на той час в Україні заробити кошти було важко, молодому неодруженому парубкові хотілося поліпшити свої фінансові можливості.  Власне коли почався Майдан ми здавали об’єкт в Росії. Мене життя трохи покидало по світі, я працював у різних країнах.

- Що для вас стало переломним моментом для усвідомлення того, що точку неповернення пройдено?

Переломним моментом став навіть не Майдан а те, що у нас забрали Крим. Тоді я зрозумів, що війна неминуча, і я повинен там бути. Доля так склалась, що ми мусимо захищати свою державу.

Один мій прадід воював під час Другої світової за Червону армію, інший прадід був в УПА. Тому мій патріотизм та потреба захищати батьківщину, мабуть, передалась генетично.

- З будівельної сфери – в армію?

Для мене було здивування, коли , будучи в Києві вирішив там записатись у нацгвардію, мені сказали – їдь до Львова, мовляв своїх вистачає. У Львові пішов у Правий Сектор, де мене взяли би до своїх лав, але треба було пройти вишкіл протягом трьох місяців. Я собі думаю: «Які три місяці, війна може вже закінчитись за той час».

Зрештою пішов у головне управління МВС, аби потрапити у батальйон «Львів», однак через те, що не служив в армії, не взяли мене і туди. Також звертався у військкомат, де мені теж відмовили.

Зовсім випадково, будучи знову в Києві, зустрів знайомих, які ось-ось мали від’їжджати у 24 батальйон територіальної оборони в Луганська. Я поїхав з ними. Так я потрапив в «Айдар».

- Чому потрапити на війну стало таким принциповим?

Я знав якщо не ми зараз – то держави у нас не буде. Якщо ми не зупинимо окупантів там, на Сході, вони прийдуть до нас сюди. До війни я не мав поняття  що таке автомат, але чотири дні ми були біля Києва на вишколі. В час війни ця маленька база, яку нам дали, ставала у пригоді.

- Повернувшись з АТО, як розгортались події в голові і довкола вас?

Війна мене поставила з ніг на голову. Після повернення  у 2015 році зі Сходу мій відпочинок тривав тиждень. А потім почався рух. На той час у Києві уже було створено товариство ветеранів АТО, і я розумів, що треба єднатись із бойовими побратимами, щоб допомагати іншим. На війні, та й після неї, я бачив багатьох хлопців, у яких просто опускалися руки, вони не знали що їм далі робити. Можливо цей дух побратимства дав поштовх до створення організації, яка б допомогла тим, хто повернувся з війни встати на ноги. Не йдеться про те, щоб зробити усе за того чи іншого АТОвця. Йдеться про те, щоб показати напрям і посприяти в пошуку стимулу. Ніхто не казав, що буде легко, але ми одне одному намагаємось допомагати.

- Пост-синдром?

Пост-синдром буває тільки від бездіяльності. Потрібно зняти рожеві окуляри і дивитись правді у вічі. Інколи  життєве русло повертає не так як ми планували, але це не привід втрачати віру. Щоб щось вдалось  потрібно постаратись. Якщо не вдалося - значить погано старався.

І ще одне, як би це банально не звучало – треба намагатись завжди бути на позитиві, що б не було та що б не сталося. Це потрібно робити для себе самого, щоб не зламати сили духу. Наш командир нам завжди казав: «Хлопці у вас зозуля поїде, якщо ви не будете шукати позитив», ми йому: «Ну який позитив, он товариша убили», а він: «Але ж ви – живі».

- Що, на вашу думку, може посприяти молоді, зокрема тій, що повертається з війни, знайти себе?

Саморозвиток. Праця над собою. Постійний рух. Я зараз ходжу на курси англійської мови, бо мені це потрібно. Я вирішив для себе, що хочу розвиватись. Я вступив на юридичний факультет, хоч мені уже далеко не 17. Це мій свідомий вибір. Зациклюватись на негативі – це дорога в нікуди. Хтось мудрий придумав, що ми самі ковалі свого щастя. Все залежить від нас самих.

- Ви себе знайшли?

Я себе знайшов. Я працюю в будівельній корпорації, відповідаю за весь благоустрій на усіх об’єктах, що будує корпорація. Це великий пласт роботи, і я вважаю це своїм успіхом. Окрім того, я - керуючий справами у ГО"Асоціація учасників АТО Львівщини". Юридична освіта допоможе мені в цій роботі. Отже, життя  - це циклічна річ, сьогодні ти внизу, але потім дорога веде нагору. Треба про це пам’ятати і цим надихатись.

- Як святкують Різдво у вашій родині?

Різдво для мене сімейне свято. Для мене ще з дитинства це справжня казка, бо в мене ще й день народження 6 січня.  Щороку збираємось в бабці і святкуємо. Хочеться щоб Різдво ми відсвяткували під мирним небом і щоб всі хлопці уже вернулись до своїх домівок. Я всім бажаю мирного неба, але тільки після нашої перемоги.